Як повномасштабна війна вплинула
на професійні та етичні стандарти
українських журналістів
Уже зовсім скоро телемарафон "Єдині новини" святкуватиме півтора року свого мовлення. Цілих 18 місяців стійкості, життєво-важливої інформації та приводів для справедливої критики. У цьому лонгріді ми розглянемо одні з найбільш контраверсійних моментів у історії "Єдиних новин", та з допомогою експертів розберемось – як же повномасштабна війна росії проти України вплинула на професійні та етичні стандарти українських журналістів, і що чекає на діяльність вітчизняних ЗМІ після нашої перемоги.
Стандарти журналістики та їх значення
Дотримання професійних стандартів є фундаментальною передумовою у будь-якій діяльності, адже неможливо створити хороший та якісний продукт без дотримання відповідних виробничих технологій. Цей принцип однаковою мірою стосується і виробництва інформаційних продуктів. Саме дотримання журналістських стандартів дозволяє особам, які поширюють інформацію, називати себе журналістами, а не бути зарахованими до блогерів, пропагандистів чи звичайних інтернет-дописувачів.
За версією Інституту масової інформації, до переліку стандартів української журналістики відносять:
-
Баланс думок і точок зору;
-
Оперативність;
-
Достовірність;
-
Відокремлення фактів від коментарів;
-
Точність;
-
Повноту.
На сайті Комісії з журналістської етики (далі — КЖЕ) опубліковано Кодекс українського журналіста, що складається із 19 статей. Вони, як зазначає КЖЕ, написані на основі прав і свобод людини, викладених у Загальній декларації прав людини, Всесвітній хартії свободи преси ООН, Декларації принципів поведінки журналіста Міжнародної федерації журналістів, Конституції України та чинному законодавстві. Ви можете прочитати їх тут, та, якщо коротко, то ці статті також стосуються професійності в підготовці матеріалів, неупередженості, точності, поваги до приватності, а також готовності виправляти помилки.
Змінились не стандарти, а ставлення до них
– Андрій Куликов
Тепер, коли ми розібрались із термінологією, перейдемо до головного питання цього матеріалу – чи змінила повномасштабна війна стандарти української журналістики. Ось що із цього приводу кажуть експерти:
"Самі по собі професійні/етичні стандарти завжди незмінні, тож війна не може на них вплинути — вони діють сьогодні так само, як і у мирний час", – запевнив нас медіакритик та голова Незалежної медійної ради Отар Довженко.
Журналіст та ведучий Андрій Куликов додає: "Вплив є. Але скоріше не на стандарти, а на те, як у нас їх тлумачать та застосовують. Стандарти залишаються стандартами і діють за будь-яких умов. Але от їхнє сприйняття та тлумачення, на жаль, істотно змінюється".
Слова експертів підтвердили і на гарячій лінії Комісії з журналістської етики. Там стандарти порівнюють із правилами дорожнього руху, які завжди залишаються незмінними, незважаючи на мінливість життя та нестабільну реальність. Проте додають: "Правда в тому, що війна змусила кожну редакцію переглянути підходи до застосування цих стандартів".
Спільно із КЖЕ ми сформували невеликий список так званих переглядів редакційної політики та виклали їх на слайдах нижче:
"Так, під час війни неможливо дотриматись стандарту оперативності, бо деяку інформацію не можна розголошувати до певного часу, а стандарт балансу очевидно не застосовується для "балансування" позиції України позицією агресора. Але, на жаль, деякі колеги-медійники, які засадничо неправильно розуміють ідею професійних стандартів, намагаються подати війну як універсальну індульгенцію для їх порушення", – каже Отар Довженко.
"У мене є один аргумент, який переважує всі інші в дискусії про "доцільність" стандартів журналістики. Дотримання стандартів — це головна і єдина формальна річ, яка відрізняє журналістику від пропаганди. Тому найкращий спосіб захиститись від російської пропаганди — це довіряти тільки тому контенту, який створений за стандартами, і тим джерелам, які поширюють тільки такий контент. В усіх інших випадках людина ризикує підірватись на інформаційній міні, споживши емоційно забарвлений, сенсаційний, але неправдивий продукт", – додає експерт.
Неоднозначне питання етики
До речі, про емоційну забарвленість – чи помітили її появу в інфопродуктах ті, для кого, власне, вони й створюються?
Щоб відповісти на це та інше ми опитали 200 громадян, більшість із яких не є представниками медіа індустрії.
95,5% респондентів переконані – повномасштабне вторгнення таки суттєво змінило поведінку українських медійників:
І хіба можемо з ними сперечатись після того, як журналістка телеканалу "24" Катерина Соляр стає зіркою соцмереж за жорстку критику Світлани Лободи, а ведучий все того ж "24" Фахрудін Шарафмал під час прямого ефіру 12 березня 2022 року обіцяє вирізувати російських дітей, дотримуючись доктрини Адольфа Ейхмана?
І якщо 60,2% респондентів розуміють та підтримують такі емоційні висловлювання медійників в ефірі, то експерти мають з цього приводу дещо іншу думку.
"Як я і сказав раніше, стандарти є незмінними. Інша справа – їхнє дотримання, – каже Отар Довженко, – Я не буду засуджувати людей, які плачуть чи проклинають ворога у прямому ефірі, коли на їхню країну напали і їхні міста нищать. Але в мене є питання до редакцій, які понад рік робили емоційні вигуки, прокльони, матюки і подібні тому речі стилем своєї інформаційної журналістики. Це вже не можна виправдати людським емоційним поривом — це свідоме рішення, яке йде врозріз із журналістськими стандартами. Як на мене, робиться це насамперед для загравання з частиною аудиторії і для привернення уваги".
Медіатренер Internews Ukraine Олександр Макаренко продовжує думку колеги та додає: "Знаєте, виправдати можна кожну дію, але не кожну слід чинити. Випадки названі вами та безліч їм подібних – це пряме порушення стандарту відокремлення фактів від думок. У звичайному житті ми люди, які можуть давати оцінки. Але в ефірі ми на це права не маємо. Я теж не можу сказати нічого хорошого про русню, та це не для новин".
"Деякі вияви емоцій та вислови були справедливі та припустимі, і залишаються донині, – вважає Андрій Куликов та додає: Мені самому доводилось висловлювати емоції в ефірі – емоції втрати близьких, співпереживання із нашими людьми. Щоправда я вчасно збагнув: ворога можна і треба, напевно, ненавидіти, але від того, що ти про це говориш, йому гірше не стає".
Щодо поведінки Фахрудіна Шарафмала в ефірі телеканалу "24" КЖЕ ухвалила таке рішення: "Комісія засуджує випадки вживання дискримінаційних висловлювань і рекомендує працівникам телеорганізацій вживати оперативних заходів для припинення поширення "мови ворожнечі" у прямому ефірі".
Нам же у КЖЕ наголосили:
"Ми не виправдовували і не толерували такі висловлювання ані в перші місяці війни, ані зараз. Тому продовжуємо розглядати випадки, пов’язані з вживанням емоційно забарвленої лексики в новинних ефірах. За результатами аналізу таких порушень, ми підготували рекомендації для журналістів. Як бачите, навіть думки членів Комісії стосовно окремих випадків розділилися. Тому все, що ми можемо зробити – це вітати продовження дискусії з цих питань у журналістському середовищі".
Телемарафон
"Єдині новини"
та питання
доцільності
Важко сперечатись із тим, що телемарафон "Єдині новини" – один із найбільших феноменів журналістики, і то не лише вітчизняної. Адже у лютому-березні він відіграв визначну роль у збереженні української державності, коли загроза ракетних та інформаційних атак була найбільшою. Проте на другому році українського спротиву телемарафон викликає все більше приводів для критики та все менше ентузіазму в глядачів.
Уже згадане вище опитування показало, що 53,4% респондентів вважають "Єдині новини" "успішною ідеєю, але лише на початку вторгнення", і аж 58% мають відчуття, що телемарафон затягнувся.
Експерти у цьому питанні теж одностайно дотримуються думки, що "Єдині новини" себе вичерпали, і телеканалам слід знову ставати більш самостійними.
Спробуємо навести кілька причин, чому саме таких поглядів дотримуються чимало представників медіа спільноти.
1. Об’єднання, які починаються знизу є більш тривкими.
Андрій Куликов, говорячи про недоліки телемарафону, назвав доволі неочевидний, але суттєвий момент:
"Мій особистий досвід і досвід успішних ЗМІ доводить, що коли ініціатива іде знизу, то зустрічаються однодумці. Хтось, звісно, згодом відсіюється, але так створюються значно міцніші команди, ніж, коли вони формуються навіть найкращими фахівцями медіа індустрії, – каже експерт та додає: Зараз мені здається, більшість телеканалів, залучених до телемарафону спроможні створювати кращий продукт, в координації, але самостійно. За винятком, хіба що телеканалу "Рада"".
2. Влада звикає до комфортного контролю над медіа.
Олександр Макаренко погоджується із думкою пана Куликова про важливість координації медіа ресурсів, адже не всю інформацію можна висвітлювати у воєнних реаліях, проте зазначає:
"Особисто мені здається, що з телемарафоном треба закінчувати. Хоча навряд чи це дозволить влада, яка вже звикла до комфортного контролю над медіа".
3. Ексклюзивність доступу до мовлення на телемарафоні.
Одним із найбільш скандальних моментів у історії "Єдиних новин" був недопуск телеканалів так званої групи Порошенка. Рішення, яке подібно до самого телемарафону ішло згори, викликало чимало питань та спротиву у суспільства.
Радник голови Офісу президента Михайло Подоляк тоді заявляв, що згадані вище телеканали не запросили в телемарафон, а згодом і вимкнули з цифрового ефіру, тому що вони завдають шкоди через "нарцисизм" експрезидента. Щоправда, тоді виникає питання – чому б не заміряти "нарцисизм" ведучих певних телеканалів, що не керуються стандартами та мають неоднозначне професійне минуле, і деяких запрошених експертів, які, здається, ніколи не сходять з екранів та частенько звинувачуються у "хайпуванні"?
"Як на мене, тут питання не про нарцисизм, а про одностайність. Чи такі ми вже "єдині", як заявляємо?" – З іронією запитує ведучий Андрій Куликов.
Майбутнє української журналістики
Обмеження можливості критикувати владу, суперечки про доцільність телемарафону та так званий "шакалячий експрес" до кожного, хто публічно провинився – такі реалії сьогоднішньої журналістики в Україні. На додачу до цього маємо ще й новий Закон України "Про медіа", який підлягає неправильним трактуванням та найрізноманітнішим інтерпретаціям. Щоправда, якщо говорити про майбутнє української журналістики, то на думку Андрія Куликова, цей новий камінь спотикання якоїсь вирішальної ролі не грає:
"Людина, яка працює у ЗМІ, а до того ще працювала у пропаганді 40 з гаком років точно знає, що закон – це помічний інструмент, якщо ти ним правильно користуєшся. І я переконаний у тому, що яким поганим би не був цей закон, у його межах все одно можна успішно працювати. Є насамперед наші стандарти та навички, і саме вони визначають якість. І в часи Януковича, і в часи Кучми, і у наш воєнний час – можна створювати прозорий та незалежний інфопродукт. У законі цьому, який спричиняє суперечки, дійсно присутні деякі зусилля на занадто великий контроль над ЗМІ. Але, зважаючи на випробування, через які ми зараз проходимо, нам наша влада не страшна. Із нею ми великою мірою навчилися справлятись, коли на те є потреба".
Але ж відкладати покращення роботи медійників на "після Перемоги" – це грати на руку ворогу, який не шкодує ні часу, ні ресурсів на потужні інформаційні атаки. Хіба не сьогодні маємо думати над тим, як можемо наблизити вітчизняну журналістику до рівня омріяного ідеалу?
І з цього приводу Андрій Куликов, із яким у нас задалась найбільш тривала розмова, висловлюється наступним чином:
"Ідеальна картинка існує лише у нашій уяві, до того ж у кожного з колег вона різна. Ідеальну картинку мені не доводилось спостерігати навіть у Великій Британії, де, на мою думку, є чудові організації, які постійно дотримуються стандартів, і то у них трапляються помилки. Ми великою мірою ідеалізуємо якість журналістики в багатьох інших країнах. Так, якщо спробувати визначити якийсь такий усереднений показник британської, американської та шведської журналістики, то наша ніби-то поступається. Але майте на увазі, що ми нашу журналістику спостерігаємо та робимо щодня. А про ту дізнаємося з якихось дотичних джерел.
Тому замість ідеальньої картинки нам слід говорити про прийнятний та потрібний нам рівень журналістики. Зараз він прийнятний, а потрібним для нашого суспільства стане тоді, коли буде забезпечено нашими зусиллями справжній вплив аудиторії на формування редакційної політики. Не маю на увазі, що аудиторія має нам її диктувати, а радше те, що наша редакційна політика насамперед має керуватися інтересами реципієнтів".
"Ще хотів би додати, тому що ніколи не упускаю такої можливості, – сміючись, веде пан Куликов, – повномасштабний спротив показав, що стандарти і функції журналістики важать більше, ніж технології. І окупація багатьох українських земель, і визволення великої частини з них, довели важливість таких ЗМК, як радіо та друкована преса, яким багато хто вже підписав смертний вирок і навіть відспівав. У багатьох окупованих населенних пунктах радіо залишалося єдиним способом, у який люди отримували інформацію з вільної території. А районні газети після звільнення, наприклад на Сумщині, – стали єдиним джерело надважливої інформації – не про те, що відбувається у Вашингтоні, Києві та Москві, а про події із села за 10 км від них”.
Замість висновків
Що ж, повномасштабне вторгнення рф в Україну повпливало на абсолютно всі сфери нашого суспільства, у тому числі й на медіаіндустрію. Проте, змінити незмінне воно так і не змогло.
Професійні стандарти та Етичний кодекс журналіста залишаються таким же актуальними та важливими, як і наша Конституція або згадані вище правила дорожнього руху. Хочеться віддати велику шану тим журналістам, які попри ворожі снаряди, масовані ракетні обстріли, ризики потрапити до полону та захлинутися у прихованій ненависті до ворога, все одно продовжують залишатися професіоналами, для яких стандарти є головним законом.
Кажуть, зараз найважливіше завдання медійників – не нашкодити аудиторії, зусиллям ЗСУ, влади, волонтерам та усім іншим учасникам українського спротиву. Але на думку авторки цього недостатньо. Війна не може бути виправданням для свідомого порушення стандартів там, де можливо їх не порушувати, а також для відтягування покращення діяльності ЗМІ та якості інфопродукту на “після Перемоги”.
Зрештою, журналістика – це ж більше, ніж лише транслювання інформації, і те “більше” красиво підсумував ведучий Андрій Куликов:
“Журналістика – це одна із запорук внутрішньої безпеки суспільства. Не лише через те, що ми сприяємо зменшенню рівня злочинності та корупції. А тому, що ми покликані показувати людям, як можна жити одні одним на користь, не завдаючи нікому шкоди, та як знаходити такі способи взаємодії, щоби відбувався розвиток, а не застій. Можете, назвати це примарною ілюзією, але я вірю, що українська журналістика колись до цього дійде…”
Софія Сукач